Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення.

Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення.

Здійснення людиною свого природного права на життя пов’язано з багатьма факторами, серед яких одне із чільних місць посідає наявність у неї житла. Втрата людиною житла створює реальну загрозу для її фізичного та соціального буття. Саме тому Конституція України у ст. 30 проголошує недоторканність житла. Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Глава 23 Цивільного кодексу України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено в ст. 13 ч. 3 Конституції України, власність зобов’язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється  правом лише настільки, наскільки його реалізація  відповідає імперативним нормам закону.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів  державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР),  членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили  права користування ним (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).

Вищевказана категорії справ є досить поширеною у судової практиці. У 2012 році в провадження Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області надійшло 64 цивільні справи, спори яких стосувались визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, залишок на 01.01.2012 року становив – 9 справ. Розглянуто у 2012 році 64 цивільних справ даної категорії, з ухваленням рішення 56, з яких задоволено позовні вимоги в 56 справах, у 26 справах шляхом винесення заочного рішення. У 8 справах позов залишено без розгляду.

Метою проведення узагальнення практики розгляду справ даної категорії є виявлення упущень і типових помилок у вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщення, визначення шляхів усунення виявлених порушень, формуванням правильної й однакової практики вирішення зазначеної категорії спорів.

Нормативно-правова база, що регулює даний вид правовідносин.

Правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України; Житловим кодексом УРСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України,  Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

Роз’яснення окремих питань, що можуть виникати під час розгляду цієї категорії справ містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 року №2; Листі Верховного Суду України від 26 травня 2001 року про викладення правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право).

  Необхідно також враховувати тлумачення категоріального апарату, які були надані в рішенні Конституційного суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї").

Застосування різних нормативних документів створює складнощі в правовому регулюванні питань, які виникають у житлових відносинах.

Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно  до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Особливості застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про визнання особою такою, що втратила право на користування житлом та виселення.

Статті 61-70 ЖК України передбачають  і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України встановлюється порядок користування житлом  за договором найму (оренди).

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово  відсутніми.  Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім’ї наймача житла державного, комінального житлового фонду  визначено ст. 71 ЖК України, а їхні права та обов’язки - ст. 78 ЖК України, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами. У той же час, умови збереження житла за цивільним законодавством визначаються строками встановленими за згодою сторін, абсолютне право власності на житло не обмежується ні строками, ні територією. 

В Україні виникають питання щодо житла, яке не використовується власниками протягом досить тривалого часу. Так, деякі власники вже змінили місце проживання на території України на територію інших держав. Якщо такі співвласники багатоквартирного житлового будинку не беруть участі в його утриманні протягом певного часу, наприклад 3-х років, то необхідно ставити питання про використання житла не за призначенням.

ЖК поширив правила щодо збереження житла також наймачів, членів їх сімей. Зберігається право на житло (за всіма особами, які зникли безвісти) протягом шести місяців – з моменту зникнення особи до дня набрання законної сили рішення суду про оголошення її безвісти відсутньою або померлою.

Відповідно до ст. 71 ЖК України за тимчасової відсутності наймача або членів сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. Тимчасова відсутність особи може биту безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності . тимчасова відсутність наймача, членів його сім’ї не потребує згоди інших членів сім’ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.

У разі відсутності  особи понад шість місяців при розгляді позову про визнання її такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини справи, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім’ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її  такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

Так, значну кількість таких позовів становлять позови власників житла (громадян) до осіб, які користувалися житлом на правах сім’ї власника, і в даний час перестали бути членом сім’ї. При розгляді таких спорів суди застосовують норми ст. 71, 72 ЖК України, що вважається помилковою.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.

 Зміст ст. 405 ЦК України передбачає, що члени сім’ї  власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом. Право користування житлом втрачає член сім’ї власника у разі відсутності без поважних причин понад один рік.

Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час  розгляду справи не є членом його сім’ї. Тому в даному в випадку власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим  приміщенням.

Серед даної категорії справ, найбільшу їх масу становлять саме позови про визнання колишніх членів сім’ї такими, що втратили право на користування житлом після розірвання шлюбу.

 Так, в провадженні судді Васильоковського В.В. перебувала справа  за позовом Бойчука Д.І. про визнання  таким що втратив право на користування житлом Гавриленка В.І. з суті позовних вимог вбачається, що відповідач вселився до спірного житлового будинку після реєстрації шлюбу з донькою позивача. Після розірвання шлюбу з будинку вибув, однак не знявся з реєстрації, протягом тривалого часу не проживав у будинку, не  брав участі в його утриманні. Даний позов задоволено.

Ще одним прикладом може служити позов Півторак Л.П. до колишнього чоловіка Півторака М.Я. про визнання останнього таким, що втратив право на користування житлом. Позовні вимоги мотивувала тим, після реєстрації шлюбу проживала разом із відповідачем у будинковолодінні, що належить їй на праві власності. Їх шлюб з відповідачем розірвано, після чого він виїхав з будинку вивіз всі свої речі. Підтверджувала відсутність за місцем реєстрації відповідача актом обстеження будинковолодіння. Позовні вимоги задоволено повністю.

Окрім колишнього подружжя визнають такими, що втратили право на користування житлом може бути визнано й інших членів сім’ї, родини.

Так, в провадженні судді Калинюка О.П. знаходилась цивільна справа в якій позивач просив  визнати таким що втратив право на користування будинковолодінням власного сина, який після одруження перейшов проживати в квартиру до дружини, і вже протягом десяти років не несе будь-яких витрат на його утримання та на оплату витрат по оплаті житлово-комунальних послуг. Позов шляхом винесення заочного рішення задоволено.

В іншій справі Ославський Л.І. та Ославський Я.С. позиваються до Патрицької М.В., яка приходиться їм старшою сестрою. Перебуваючи в цивільному шлюбі відповідачка проживала в с. Ценява, Коломийського району, а зареєстрована в м. Коломия в будинковолодінні, яке належить позивачам на праві власності. Під час перебування в шлюбі у відповідачки народилось троє дітей, які також зареєстровані в м. Коломия по вул. Новодворського, 11-а, кв. 1, однак відповідачка з неповнолітніми дітьми ніколи не проживала за місцем реєстрації. Відповідачка отримала  в банку кредит, і на їх адресу регулярно приходять претензії з погрозами щодо майна, що спричинило значні незручності для власниці квартири . Даний позов також задоволено.   

Іншим прикладом може служити цивільна справа, що розглядалась суддею Димашком В.П. в якій позивачка, яка є  власницею квартири просила визнати такими, що втратили право на користування житлом  її родичів Довганюк Е.М. та Довганюка А.П., які не проживають у її квартирі, а зареєструвались для того щоб Довганюк А.П. міг ходити до школи в м. Коломия. Таким чином відповідачі зареєстровані але фактично не проживають у спірній квартирі більше року, не беруть участі у її утриманні, що спричиняє н6ез0ручності власниці квартири. Даний позов також задоволено.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

Власник має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому рішенню (ст. 386 ч. 2 ЦК України).

Крім речових  прав, існують також зобов’язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов’язаннь і мають конкретний характер.

До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, і позови про визання права власності.

Одним із основних способів захисту права власності є віндикаційний позов, який визначають  як  позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. По суті це позов власника, який не володіє майном повернути майно в натурі.

 Завдяки негаторному позову  захищаються права власника щодо здійснення права користування та розпорядження своїм майном, не пов’язаним із втратою власником  володіння. Вимога  відповідно до цього позову позову полягає  в усуненні перешкод, які заважають власнику або іншому титульному  володільцю здійснювати повно і незаперечно свої права користування і розпорядження майном.

Розглядаючи позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, саме житловим приміщенням, шляхом зняття  з реєстрації та покладення зобов’язання на Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб  (далі ВГІРІО) ДМУ УМВС провести зняття з реєстрації є передчасними, оскільки відповідно до вимог ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від  11.12.2003 року № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду.

Найпоширенішою помилкою у таких випадках є  безпідставне застосування ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ч. 1 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї власника.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні  власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням  необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником  житла і членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла. Так, у першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право на користування, та зняття  його з реєстрації. При цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.                 

Так, Судами часто при визнанні особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, одночасно вирішують питання про зняття особи з реєстрації.

У постанові Верховного Суду України від 16.01.2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстрації обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування якої особи житловим приміщенням  відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. ( ст.ст. 71, 72, 116, 156, ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження  своїм май2ном власник  має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Закон № 1282-IV є спеціальним актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації  місця проживання, положення ст. 7 даного закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язана з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Статтею 182 ЦК України ч. 1 встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають   державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість  та підстави відмови в ній встановлюються законом ( ст. 182 ч. 4 ЦК України, ст. 4 ЗУ від 01.07.2004 року № 1952-VI  «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно  та їх обмежень») Зазначений закон діє в новій редакції від 01.01.2013 року державна реєстрація прав буде проводитись державним реєстратором прав на  нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом, як спеціальним суб’єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.          

Виселення є категорією  житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі  його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло. 

Так судом часто застосовують правила ст. 391 ЦК України до правовідносин, які регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року № 1382- IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Таким чином, ватра права користування житловим приміщенням  є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.

Відповідно до ст. 9 ч. 4 ЖК УРСР ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку  передбачених законом.

Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які  проживають разом з ним, систематично  руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим  для інших в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу  виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших  заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Наприклад, в провадження судді Хільчука І.І. знаходилась цивільна справа за позовом Юшкіної Г.М. до її колишнього чоловіка  Юшкіна О.В. Позовні вимоги полягали у наступному: відповідач після розірвання шлюбу двокімнатна квартира була поділена в натурі і кожному з них виділено по одній кімнаті. У спільній квартирі вона появляється досить рідко, скільки доглядає за старенькою матір’ю в селі протягом останніх двох років. За цей час відповідач перетворив їх квартиру  у неможливу для проживання. Він постійно перебуває в стані алкогольного сп’яніння, зніс до квартири з міських звалищ сміття, яке є розплідником бактерій і нестерпного смороду в квартирі,  також пошкодив електричну та каналізаційну системи, втручається в роботу газової системи, що може призвести до аварійних наслідків. Крім того він викрадає її особисті речі, які знаходяться в квартирі, господарські предмети. Затопив квартиру та квартиру сусідів, що живуть поверхом нижче, чим наніс велику шкоду. Таким чином відповідач постійно порушував правила користування житловим приміщенням. Дані доводи позивачки виявились переконливими і за рішенням суду відповідача виселено без надання іншого житлового приміщення.

Обставини зазначені у ЖКУ, є також підставою для виселення з гуртожитків та службових жилих приміщень, в останньому випадку слід керуватись п. 37 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджених постановою Ради міністрів УРСР від 04.02.1988 року № 37. Пункт 34 даних правил також передбачають порядок виселення робітників  і службовців,  що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, які виключені з  членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням,  підлягають виселенню з службового жилого  приміщення  з усіма  особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.

Так суддею Беркещук Б.Б. слухалась справа за позовом Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» до Надурака Р.Т., якому разом із його сім’єю надано кімнати в гуртожитку, який знаходиться на  балансі відокремленого підрозділу «Мотовагонне депо Коломия» ДТГО «Львівська залізниця». У 1995 році та 2006 році Надурак М.В. та Надурак Т.С. знялись з реєстрації в гуртожитку, де залишився проживати лише відповідач, який був працівником відокремленого підрозділу «Мототоварне депо Коломия» ДТГО «Львівська залізниця». На підставі наказу начальника від 15.01.2008 року відповідача звільнений з роботи по ст. 40 п. 7 за появу на роботі в нетверезому стані. З того часу відповідач в гуртожитку не проживає, і місце його проживання не відоме. Позов задоволено відповідача визнано таким що втратив право на користування житлом.                                              

Невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Так, права людини, що невідривно пов'язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.